Доводи касаційної скарги прокурора про порушення апеляційним судом закону України про кримінальну відповідальність, що за п. 2 ч. 1 ст. 438 цього Кодексу є підставою для скасування судового рішення, колегія суддів вважає обґрунтованими.
Свій висновок про відсутність у діях ОСОБА_1 складу злочину, передбаченого ст. 190 КК, апеляційний суд обґрунтував тим, що грошові кошти, якими за версією суду першої інстанції заволодів ОСОБА_1 шляхом шахрайства, не належали ОСОБА_3 , а були залучені відповідним правоохоронним органом зі спеціального фонду, а тому їх передача третій особі не могла спричинити ОСОБА_3 жодної шкоди в контексті об`єктивної сторони злочину проти власності. Хоча в обвинувальному акті формально (текстуально) указаний ОСОБА_3 як потерпілий, він, на думку апеляційного суду, фактично не може бути потерпілим у цьому провадженні. Оскільки наявність потерпілого в таких категоріях справ є обов`язковою, фактична його відсутність, на переконання апеляційного суду, унеможливлює висновки про наявність шахрайства в діях особи.
Проте викладені в оскарженому судовому рішенні мотиви, на яких ґрунтується висновок апеляційного суду, не спираються на зміст закону України про кримінальну відповідальність.
У кримінально-правовому та кримінальному процесуальному змісті цього поняття потерпілий з`являється у разі заподіяння шкоди внаслідок вчинення злочину. Втім зміст, значення і обсяг поняття потерпілого в кримінальному праві не збігається з поняттям потерпілого в кримінальному процесуальному аспекті, де вони мають різне правове значення.
Стосовно змісту кримінального процесуального аспекту поняття потерпілого колегія суддів касаційного суду виходить із того, що особа, визнана потерпілим в кримінальному провадженні, відповідно до приписів кримінального процесуального закону набуває такого процесуального статусу протягом всього кримінального провадження і кримінальний процесуальний закон не містить у своєму змісті підстав та порядку позбавлення ОСОБА_3 процесуального статусу потерпілого ні судом першої інстанції, ні апеляційним судом за наслідками судового розгляду чи апеляційного перегляду оскарженого рішення.
Щодо кримінально-правового аспекту суд касаційної інстанції виходить з того, що про потерпілого йдеться саме в ч. 2 ст. 190 КК, де передбачено відповідальність (серед інших кваліфікуючих ознак) за заволодіння чужим майном або придбання права на майно шляхом обману чи зловживання довірою (шахрайство), що заподіяло значної шкоди потерпілому. Конкретизація ознак об`єктивної сторони шахрайства, передбаченого ч. 2 цієї статті, ознакою потерпілого обумовлена тим, що згідно з прим. 2 до ст. 185 КК значна шкода визначається із врахуванням матеріального становища потерпілого та якщо йому спричинені збитки на суму від 100 до 250 н.м.д.г. За змістом цієї норми встановлення значної шкоди обумовлюється як вартісним критерієм (від 100 до 250 н.м.д.г.), так і врахуванням матеріального становища потерпілого. При цьому шахрайство визнається вчиненим у великих, особливо великих розмірах, якщо кримінальне правопорушення вчинене на суму, яка в 250 і більше та, відповідно, в 600 і більше разів перевищує н.м.д.г., де кримінальна відповідальність за особливо кваліфікованими складами цього злочину не пов`язана із врахуванням матеріального становища потерпілого.
Необхідною і достатньою складовою підстави кримінальної відповідальності за шахрайство є усвідомлення суб`єктом злочину того факту, що предмет злочину є для нього чужим, що він заволодіває чужим майном за відсутності будь-якого дійсного чи уявлюваного права на нього. Вказівка в ст. 190 КК на вчинення шахрайства стосовно чужого майна, виходячи з органічного зв`язку між його об`єктивними ознаками, психічне ставлення до яких необхідно встановити за змістом цієї кримінально-правової норми, свідчить про те, що кримінальна відповідальність за шахрайство пов`язана, як правило, не з встановленням ознак конкретної особи, власності якої заподіяно шкоду, а з встановленням усвідомлення винним факту заволодіння майном, яке належить іншій особі (чужим для нього), з метою його безоплатного, безповоротного обернення на свою користь (чи третіх осіб) за відсутності законних підстав для того і збільшення внаслідок цього власних майнових фондів (чи третьої особи).
Усвідомлення винуватим, кому саме належить чуже для нього майно та на яких підставах, чи заволодіває він майном, ввівши в оману (обманувши) власника предмета злочину чи іншу особу, у фактичному володінні якої перебуває предмет злочину, не є обов`язковим для встановлення ознак шахрайства, якщо не йдеться про врахування матеріального становища конкретного потерпілого за ч. 2 ст. 190 КК.
Отже, висновок апеляційного суду з мотивів, викладених в оскарженому рішенні, про відсутність у діях ОСОБА_1 складу злочину, передбаченого ч. 3 ст. 190 КК, є дочасним наслідком неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність.
Посилання на документ в Реєстрі: https://reyestr.court.gov.ua/Review/96545086