Перебіг позовної давності щодо поділу майна колишнього подружжя починається не з моменту розлучення, а з моменту виявлення особою порушення чи невизнання її прав на це майно. Сам факт розлучення ніяк не впливає на правовідносини сторін щодо набутого у шлюбі майна.
Правова позиція, викладена у Постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду по справі № 753/18448/17 від 08.12.2021:
У жовтні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, в якому просила визнати за нею право власності на 1/2 частини спільного сумісного майна подружжя – квартиру АДРЕСА_1
Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_1 посилалася на те, що з 01 грудня 1979 року вона і ОСОБА_5 перебували у зареєстрованому шлюбі. Під час перебування у шлюбі подружжя на підставі ордера отримало у Житлово-будівельному кооперативі «Арсеналець-26» (далі – ЖБК «Арсеналець-26») однокімнатну квартиру АДРЕСА_1 . Пайовий внесок у розмірі 6 348,00 крб сплачувався частками зі спільного сімейного бюджету протягом перебування позивача у шлюбі із ОСОБА_5 до липня 1992 року. 13 липня 1993 року шлюб між нею та ОСОБА_5 був розірваний. 13 січня 2010 року ОСОБА_5 отримав свідоцтво про право власності на зазначену квартиру. Оскільки квартира є однокімнатною, позивач з колишнім чоловіком не бачили сенсу у її поділі і хотіли зберегти її для дочки, яка повинна була її успадкувати. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 помер. Після його смерті відкрилась спадщина, а до спадкової маси, крім іншого, увійшла спірна квартира. Заяви про прийняття спадщини подали спадкоємці першої черги ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 . Позивач звернулась до спадкоємців щодо визнання ними її частки у спільному сумісному майні, але ОСОБА_3 та ОСОБА_4 її право заперечили. У зв’язку з цим просила позов задовольнити.
Позиція Верховного Суду
Відповідно до статті 22 КпШС України майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку.
Згідно зі статтею 24 КпШС України майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного з них. Роздільним майном кожного з подружжя є також речі індивідуального користування (одяг, взуття тощо), хоча б вони і були придбані під час шлюбу за рахунок спільних коштів подружжя, за винятком коштовностей та предметів розкоші. Кожний з подружжя самостійно володіє, користується і розпоряджається належним йому роздільним майном.
Аналогічна норма закріплена у статті 57СК України.
Частинами першою та третьою статті 15 Закону України «Про власність» (який був чинний на час виникнення спірних правовідносин – сплати пайових внесків за квартиру) визначено, що член житлового, житлово-будівельного, дачного, гаражного чи іншого кооперативу або товариства, який повністю вніс свій пайовий внесок за квартиру, дачу, гараж, іншу будівлю або приміщення, надані йому в користування, набуває права власності на це майно.
Статтею 16 Закону України «Про власність» визначено, що майно, нажите подружжям за час шлюбу, належить їм на праві спільної сумісної власності. Здійснення ними цього права регулюється цим Законом і КпШС України.
Результат аналізу наведених норм матеріального права дає можливість дійти висновку, що кошти подружжя, як і інше майно, набуте у шлюбі, належать їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не спростовано відповідними доказами.
Встановивши, що спірна квартира була придбана (виплачена її вартість) ОСОБА_5 у період шлюбу з ОСОБА_1 , суди обґрунтованого віднесли цю квартиру до спільного майна подружжя.
У разі поділу майна, що є об’єктом сумісної власності подружжя, частки майна є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором ( стаття 70 СК України).
Аналогічна норма закріплена у статті 28 КпШС України.
Ураховуючи норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини та встановлені судами фактичні обставини щодо набуття спірної квартири і не спростування презумпції спільності права власності подружжя на майно, яке набуте в період шлюбу, висновок судів про визнання за позивачкою права власності на 1/2 частку цієї квартири є обґрунтованим.
Доводи наведені в касаційній скарзі не спростовують зазначених висновків.
Згідно зі статтями 71, 76 ЦК УРСР загальний строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено (позовна давність), встановлюється в три роки. Перебіг строку позовної давності починається з дня виникнення права на позов. Право на позов виникає з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права.
Така ж норма визначена закріплена у статтях 256, 257 та 261 ЦК України якою визначено, що позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
У частині другій статті 72СК України та пункті 15 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» визначено, що до вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки. Позовна давність обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності.
Неподання позову про поділ майна, у тому числі до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які підтверджували б заперечення права одного з подружжя на набуте у період шлюбу майно, зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права і вказувати на початок перебігу позовної давності.
Таким чином, визначальним у вирішенні питання про початок перебігу позовної давності є день, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права.
Аналогічні висновки зроблені у постанові Верховного Суду України від 23 вересня 2015 року у справі № 6-258цс15, а також постановах Верховного Суду від 14 лютого 2018 року у справі № 759/12058/15-ц, провадження № 61-495св18, від 21 березня 2018 року у справі № 576/2447/15-ц, провадження № 61-8081св18, від 04 липня 2018 року у справі № 584/1319/16-ц, провадження № 61-19445св18.
Ураховуючи наведене, висновки апеляційного суду про дотримання позивачкою позовної давності при зверненні до суду з цими вимогами є обґрунтованими.
Посилання на документ в Реєстрі: https://reyestr.court.gov.ua/Review/101808947