Суд зобов`язаний присікати недобросовісні дії позивача та залишати позов без розгляду у разі повторної неявки саме в судове, а не підготовче засідання, належно повідомленого позивача, від якого не надійшло заяви про розгляд справи без його участі. Встановлені в Україні карантинні обмеження не поширюються на строк розгляду справи, який є службовим, а отже невчинення позивачем відповідних дій, передбачених ЦПК України (проведення судового засідання в режимі відеоконференції тощо) є підставою для залишення позовної заяви без розгляду. Зазначені наслідки настають незалежно від причин повторної неявки, які можуть бути поважними.
Правова позиція, що викладена в Постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду по справі № 465/6555/16-ц від 28 жовтня 2021 року:
Відповідно до частин першої та другої статті 223 ЦПК України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.
Суд відкладає розгляд справи в судовому засіданні в межах встановленого цим Кодексом строку, в тому числі з підстав неявки в судове засідання учасника справи, щодо якого відсутні відомості про вручення йому повідомлення про дату, час і місце судового засідання, та першої неявки в судове засідання учасника справи, якого повідомлено про дату, час і місце судового засідання, якщо він повідомив про причини неявки, які судом визнано поважними.
У разі повторної неявки позивача в судове засідання без поважних причин або неповідомлення ним про причини неявки суд залишає позовну заяву без розгляду, крім випадку, якщо від нього надійшла заява про розгляд справи за його відсутності, і його нез`явлення не перешкоджає вирішенню спору (частина п`ята статті 223 ЦПК України).
Постановляючи ухвалу про залишення позовної заяви ОСОБА_1 без розгляду, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, виходив з того, що відповідно до пункту 3 частини першої статті 257 ЦПК України суд постановляє ухвалу про залишення позову без розгляду, якщо належним чином повідомлений позивач повторно не з`явився в судове засідання або не повідомив про причини неявки, крім випадку, якщо від нього надійшла заява про розгляд справи за його відсутності і його нез`явлення не перешкоджає розгляду справи.
Повторна неявка позивача є підставою для залишення позову без розгляду незалежно від причин такої неявки.
Згідно зі статтею 43, 44 ЦПК України учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.
На осіб, які беруть участь у справі, покладається загальний обов`язок – добросовісно здійснювати свої процесуальні права і виконувати процесуальні обов`язки. Під добросовісністю необхідно розуміти користування правами за призначенням, здійснення обов`язків у межах визначених законом, недопустимість посягання на права інших учасників цивільного процесу, заборона зловживання процесуальними правами.
Системний аналіз зазначених норм процесуального права дає підстави для висновку, що законодавець диференціює необхідність урахування судом поважності/неповажності причин неявки позивача до суду залежно від того, якою є неявка: першою чи повторною. Така диференціація обумовлена як необхідністю забезпечити дотримання прав позивача на участь у судовому засіданні у разі першої неявки за належного його повідомлення про час та місце судового засідання та поважності причин неявки, так і необхідністю введення певних обмежень з метою дотримання процесуальних строків розгляду справи, прав та інтересів іншої сторони – відповідача, який притягнутий до участі у справі позивачем, а тому саме останній має продемонструвати свій інтерес у як найскорішому розгляді справи, а отже зобов`язаний у розумні інтервали цікавитися провадженням у справі. Саме тому, повторна неявка позивача в судове засідання, незалежно від поважності її причин, дає суду підстави залишити позовну заяву без розгляду, крім випадку, якщо від позивача надійшла заява про розгляд справи за його відсутності, і його неявка не перешкоджає вирішенню спору по суті.
Таким чином, зазначена норма дисциплінує позивача, як ініціатора судового розгляду, стимулює його належно користуватися своїми правами щоб не допустити затягування розгляду справи.
Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 11 березня 2021 року у справі № 558/9/18 (провадження № 61-13892св20).
Відповідно до практики Європейського суду з прав людини право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, має тлумачитися з урахуванням верховенства права, яке вимагає, щоб сторони у справі мали ефективний судовий засіб, що давав би їм можливість заявляти про свої громадянські права. Таким чином, це положення втілює «право на суд», право на доступ до якого, тобто право на звернення до суду у цивільних справах, є лише одним аспектом; однак, це аспект, який фактично дає можливість скористатися додатковими гарантіями, викладеними в пункті 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод покликана гарантувати не права, які є теоретичними або ілюзорними, а права, які є практичними та ефективними. Це особливо стосується гарантій, закріплених у статті 6 Конвенції, з огляду на важливе місце, яке в демократичному суспільстві займає право на справедливий суд з усіма гарантіями відповідно до цієї статті. Правила, що регулюють офіційні кроки та строки, які мають бути дотримані при подачі апеляційної скарги або заяв на судовий перегляд, спрямовані на забезпечення належного здійснення правосуддя та дотримання, зокрема, принципу правової визначеності.
Європейський суд з прав людини вказав, що сторона, яка задіяна в ході судового розгляду, зобов`язана з розумним інтервалом часу сама цікавитися провадженням у її справі, добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов`язки (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Каракуця проти України», заява № 18986/06, від 16 лютого 2017 року).
Перебіг строків судового розгляду у цивільних справах починається з часу надходження позовної заяви до суду, а закінчується ухваленням остаточного рішення у справі, якщо воно не на користь особи, або виконанням рішення, ухваленого на користь особи. Недотримання строків розгляду цивільних справ порушує конституційне право на судовий захист, гарантований статтею 55 Конституції України, і негативно впливає на ефективність правосуддя та на авторитет судової влади.
Відтак, суд зобов`язаний присікати недобросовісні дії позивача та залишати позов без розгляду у разі повторної неявки належно повідомленого позивача, від якого не надійшло заяви про розгляд справи без його участі. Зазначене забезпечує дотримання судом строків розгляду справи та балансу інтересів сторін спору.
Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 24 квітня 2019 року у справі № 757/23967/13-ц (провадження № 61-17220св18).
Суди першої та апеляційної інстанцій обґрунтовано виходили з того, що позивач, будучи обізнаною про можливість розгляду справи без її участі, заяву про розгляд справи за її відсутності не подавала, чим умисно затягувала розгляд справи та позбавляла суд можливості ухвалити рішення по суті заявлених вимог.
Разом з тим, особа, позов якої залишено без розгляду, після усунення умов, що були підставою для залишення його без розгляду, має право звернутися до суду повторно (частина друга статті 257 ЦПК України), тому порушення вимог статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод не вбачається.
Подібні висновки викладені в постанові Верховного Суду від 22 вересня 2021 року у справі № 465/205/17 (провадження № 61-9536св21).
Постановляючи ухвалу про залишення позовної заяви без розгляду, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, діяв у межах своїх повноважень та у визначений процесуальним законом спосіб.
Безпідставним є посилання у касаційній скарзі на неврахування судами попередніх інстанцій висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 21 жовтня 2019 року у справі № 759/15271/17 (провадження № 61-14373св19), від 11 березня 2020 року у справі № 761/8849/19 (провадження № 61-21428св19), оскільки висновки у цих справах не суперечать висновкам у справі, яка переглядається.
Так, у постанові від 21 жовтня 2019 року у справі № 759/15271/17 (провадження № 61-14373св19) Верховний Суд зазначив, що залишення позовної заяви без розгляду може мати місце лише в тому випадку, якщо позивач, який був належним чином повідомлений про час слухання справи, повторно не з`явився саме в судове засідання, а не в підготовче засідання. Оскільки позивач не з`явився у призначене підготовче судове засідання, то суд апеляційної інстанції зробив правильний висновок про відсутність підстав для залишення позову без розгляду згідно з пунктом 3 частини першої статті 257 ЦПК України.
За результатом розгляду справи № 761/8849/19 (провадження № 61-21428св19) Верховний Суд у постанові від 11 березня 2020 року також зазначив, що залишення позовної заяви без розгляду з цієї підстави може мати місце лише в тому випадку, якщо позивач, який був належним чином повідомлений про час слухання справи, повторно не з`явився саме в судове засідання, а не в підготовче засідання. Ухвалою суду першої інстанції від 12 квітня 2019 року призначене підготовче судове засідання на 21 червня 2019 року, в яке позивач не з`явився, розгляд справи відкладено на 24 липня 2019 року, в яке позивач повторно не з`явився. Отже, оскаржувані ухвали постановлено без додержання норм процесуального права, зокрема позов залишено без розгляду у підготовчому засіданні, що суперечить вимогам пункту 3 частини першої статті 257 ЦПК України.
Разом з тим, Франківський районний суд міста Львова 16 січня 2017 року постановив ухвалу про закінчення підготовчого провадження і призначення справи до судового розгляду.
У подальшому у справі у суді першої інстанції було двічі проведено автоматизований розподіл судової справи між суддями.
Ухвалою Франківського районного суду міста Львова від 02 серпня 2019 року (після останнього автоматизованого розподілу судової справи між суддями) розгляд справи призначено на 29 січня 2020 року.
У судове засідання 29 січня 2020 року позивач не прибула, хоча належним чином повідомлялася про час, дату і місце розгляду справи, про причини неявки суд не повідомила.
У чергове судове засідання 02 березня 2020 року позивач не прибула, подала клопотання про відкладення розгляду справи у зв`язку із захворюванням, однак жодних документів, які підтверджують поважність неприбуття в судове засідання суду не надала.
У чергові судові засідання, які відбулися 25 березня 2020 року та 30 листопада 2020 року позивач не прибула, хоча належним чином повідомлялася про дату, час та місце розгляду справи.
30 листопада 2020 року до канцелярії суду від представника ОСОБА_1 – адвоката Білика П. Б. надійшло клопотання про відкладення розгляду справи у зв`язку з продовженням карантину, запровадженого внаслідок поширення захворювання COVID-19.
Представник відповідача в судове засідання не прибув, подав клопотання про розгляд справи за його відсутності, позовні вимоги заперечував у повному обсязі, у випадку повторної неявки позивача просив залишити позовну заяву без розгляду.
Таким чином, належним чином повідомлена ОСОБА_1 повторно не з`явилася саме в судове засідання, а не в підготовче засідання, тому відсутні підстави вважати, що висновки у цій справі суперечать постановам Верховного Суду від 21 жовтня 2019 року у справі № 759/15271/17 (провадження № 61-14373св19) та від 11 березня 2020 року у справі № 761/8849/19 (провадження № 61-21428св19).
Доводи касаційної скарги про те, що суди попередніх інстанцій не врахували запровадження заходів, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19), не заслуговують на увагу, оскільки позивач та її представник не були позбавлені можливості порушити перед судом клопотання про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з дотриманням положень статті 212 ЦПК України.
Разом з тим, Верховний Суд вважає за необхідне зазначити про те, що, посилаючись на встановлені в Україні карантинні обмеження, заявником не було враховано, що такі не поширюються на строк розгляду справи, який є службовим, а отже невчинення позивачем та його представником відповідних дій, передбачених ЦПК України (проведення судового засідання в режимі відеоконференції тощо), не свідчить, що оскаржувані судові рішення ухвалено з порушенням закону.
Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 31 серпня 2021 року у справі № 570/5535/17 (провадження № 61-6076св21).
Не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги, що неявка сторін у судове засідання не перешкоджала вирішенню спору по суті, оскільки залишення заяви без розгляду – це форма закінчення розгляду цивільної справи без ухвалення судового рішення у зв`язку із виникненням обставин, які перешкоджають розгляду справи. Зазначені наслідки настають незалежно від причин повторної неявки, які можуть бути поважними. Таким чином, навіть маючи докази поважності причин неявки позивача, суд повинен залишати позовну заяву без розгляду. Зазначена норма дисциплінує позивача, як ініціатора судового розгляду, стимулює його належно користуватися своїми правами та не затягувати розгляд справи. Якщо позивач не може взяти участь в судовому засіданні, він може подати заяву про розгляд справи за його відсутності. Така заява може бути подана на будь-якій стадії розгляду справи.
Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 22 вересня 2021 року у справі № 465/205/17 (провадження № 61-9536св21).
Безпідставними є доводи касаційної скарги, що на час постановлення оскаржуваної ухвали місцевого суду підготовче провадження у справі не було закрите та справа до судового розгляду по суті не була призначена, оскільки такі доводи спростовані ухвалами місцевого суду від 16 січня 2017 року та від 02 серпня 2019 року (а. с. 65, 128).
Європейський суд з прав людини вказав, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Серявін та інші проти України», заява № 4909/04, від 10 лютого 2010 року).
Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають обов`язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено.
За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування оскаржуваних судових рішень.
Посилання на документ в Реєстрі: https://reyestr.court.gov.ua/Review/100816845