Відповідно до частини 1 статті 12 Закону України “Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень” Державний реєстр прав містить записи про зареєстровані речові права на нерухоме майно, об`єкти незавершеного будівництва, їх обтяження, про об`єкти та суб`єктів цих прав, відомості та електронні копії документів, поданих у паперовій формі, або документи в електронній формі, на підставі яких проведено реєстраційні дії, а також документи, сформовані за допомогою програмних засобів ведення Державного реєстру прав у процесі проведення таких реєстраційних дій.

Згідно з положеннями частини 2 статті 12 Закону України “Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень” записи, що містяться у Державному реєстрі прав, повинні відповідати відомостям, що містяться в документах, на підставі яких проведені реєстраційні дії. У разі їх невідповідності пріоритет мають відомості, що містяться в документах, на підставі яких проведені реєстраційні дії.

Отже законодавцем врегульована правова ситуація у разі невідповідності відомостей, що внесені та містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, наявним чинним та нескасованим правовстановлюючим документами.

Колегія суддів зазначає, що відповідно до викладеного у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 24.01.2020 у справі № 910/10987/18 та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.03.2019 у справі № 911/3594/17, а також у постановах Верховного Суду від 27.02.2018 у справі № 925/1121/17, від 17.04.2019 у справі № 916/675/15, висновків, за змістом статті 2 Закону України “Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень” державна реєстрація прав не є підставою набуття права власності, а є лише засвідченням державою вже набутого особою права власності, що унеможливлює ототожнення факту набуття права власності з фактом його державної реєстрації. При дослідженні судом обставин існування в особи права власності, необхідним є перш за все встановлення підстави, на якій особа набула таке право, оскільки сама по собі державна реєстрація прав не є підставою виникнення права власності, такої підстави закон не передбачає.”

Суть державної реєстрації прав – це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, які вже мали місце на підставі рішень відповідних органів, договорів чи інших правовстановлюючих документів, шляхом внесення відповідних записів до Державного реєстру прав, а не безпосереднє створення таких фактів зазначеними записами.

З огляду на викладене, свідоцтво про право власності є лише документом, яким оформлюється відповідне право, але не є правочином, на підставі якого це право виникає, змінюється чи припиняється, тобто, оскаржуване свідоцтво про право власності не породжує виникнення у відповідача відповідного права, а тільки фіксує факт його наявності, видається на підтвердження наявності права і є дійсним, до поки чинною є правова підстава його видачі.

Оскільки правовстановлюючі документи, якими скаржник обґрунтовує набуття права власності на нерухоме майно, скасовані, колегія судів погоджується з висновками судів про те, що свідоцтво, яким посвідчено вже неіснуюче право власності відповідача 2, не відповідає вимогам закону щодо відповідності зазначених у ньому відомостей дійсним обставинам, пов`язаним з переходом права власності на об`єкт, тому не може вважатись дійсним, і позов прокурора про визнання його недійсним повністю узгоджуються із вказаними нормами чинного законодавства.

Не спростовують вказаних висновків судів доводи скаржника щодо неврахування судами у даній справі практики ЄСПЛ про неприпустимість позбавлення особи права власності з підстав неправомірності дій органів державної влади або місцевого самоврядування, адже у даній справі питання про позбавлення права власності не вирішувалось. У даній справі предметом позову є оскарження документа, який посвідчує право, відтак,  зважаючи на те, що відповідач 2 не довів наявність у нього права власності на земельну ділянку, висновки судів про задоволення позовних вимог та скасування свідоцтва про право власності відповідають нормам Закону України “Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень”, встановленим судами на підставі доказів обставинам справи, а тому рішення про задоволення цієї частини позовних вимог, яке підтримано апеляційним судом, є обґрунтованим та законним.

Таким чином апеляційним судом правильно відхилено доводи скаржника про відсутність правового зв`язку між обставиною скасування рішень органу місцевого самоврядування про передачу у власність земельної ділянки, яке вичерпало свою дію виконанням, та чинністю спірного свідоцтва.

Посилання на документ в Реєстрі: https://reyestr.court.gov.ua/Review/94151210