У даній справі Касаційний адміністративний суд як суд першої інстанції залишив без руху позовну заяву з тих підстав, що судовий збір було сплачено не позивачем, а громадською організацією, яка не є учасником справи.
Однак, позивач у своїй заяві наполягав на відсутності недоліків його позовної заяви, адже згадане вище платіжне доручення є належним доказом сплати судового збору і суд має відкрити провадження у справі.
Проте, КАС із такими доводами не погодився і своєю ухвалою повернув позовну заяву.
На вказане рішення позивачем до Великої Палати Верховного Суду як суду апеляційної інстанції було подано касаційну скаргу, яку вмотивовано тим, що суд першої інстанції проявив надмірний формалізм у трактуванні норм ст. 2 Закону України «Про судовий збір» та положень ч. 3 ст. 161 КАС України, що призвело до неправомірного обмеження позивача у праві на доступ до суду, оскільки з реквізитів наданого ним платіжного доручення можна чітко ідентифікувати, що сплачений згідно з ним судовий збір стосується саме того позову, до якого він доданий.
Велика Палата із такими доводами погодилась та у своїй постанові зазначила про таке.
ЄСПЛ визначено, що право на доступ до суду має «застосовуватися на практиці і бути ефективним» (рішення у справі «Белле проти Франції» від 4 грудня 1995 року).
Суворе трактування національним законодавством процесуального правила (надмірний формалізм) можуть позбавити заявників права звертатись до суду (рішення ЄСПЛ у справі «Перес де Рада Каваніллес проти Іспанії» від 28 жовтня 1998 року).
Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ, реалізуючи положення Конвенції, необхідно уникати занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, так як доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але й реальним. Надмірний формалізм при вирішені питання щодо прийняття позовної заяви або скарги є порушенням права на справедливий судовий захист.
Як уже згадувалося вище, частина третя статті 161 КАС вимагає долучення до позовної заяви документа про сплату судового збору, адже подання до суду такої заяви є об`єктом його справляння згідно із Законом України «Про судовий збір».
Велика Палата Верховного Суду вважає помилковим висновок суду першої інстанції про неможливість прийняття як доказу сплати судового збору за подання позовної заяви платіжного доручення лише у зв`язку із зазначенням у ньому платником іншої особи, а не позивача, без урахування всього змісту цього документа, зокрема, вказівки на призначення відповідного платежу (об`єкта справляння судового збору). Визначальним є факт надходження усієї належної до сплати суми судового збору до спеціального фонду Державного бюджету України.
Так, відповідно до частини другої статті 9 Закону України від «Про судовий збір» суд перед відкриттям провадження у справі, прийняттям до розгляду заяв (скарг) перевіряє зарахування судового збору до спеціального фонду Державного бюджету України. У зв`язку із цим суд повинен перевірити, щоб платіжне доручення на безготівкове перерахування судового збору, квитанція установи банку про прийняття платежу готівкою, що додаються до позовної заяви (заяви, скарги), містили відомості про те, за яку саме позовну заяву (заяву, скаргу, дію) сплачується судовий збір.
При цьому додане до позовної заяви ОСОБА_1 платіжне доручення за своїм змістом підтверджує сплату судового збору за її подання. Отже, зазначена позовна заява відповідає вимогам частини третьої статті 161 КАС, а ухвала суду першої інстанції про повернення позовної заяви з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 169 КАС, постановлена з порушенням цих процесуальних норм.
За матеріалами protocol.ua