Доволі часто потерпілі неправильно визначають відповідача при поданні цивільного позову про відшкодування шкоди, завданої медичним працівником, та звертаються з позовними вимогами безпосередньо до лікаря. При поданні таких позовів вкрай важливо встановити чи перебував лікар під час надання медичної допомоги у трудових відносинах з медичним закладом та виконував трудові обов’язки, оскільки в такому разі належним відповідачем є саме медичний заклад (роботодавець). Безпосередньо лікар може бути відповідачем по таким позовам лише якщо він під час надання допомоги не був при виконанні трудових обов’язків (допомога надавалась за власною ініціативою в неробочий час), або він є ФОП. Треба пам’ятати, що подання позову до неналежного відповідача тягне за собою відмову в задоволенні позову та стягнення з позивача усіх судових витрат (зазвичай це витрати на адвоката), які поніс відповідач.
Правова позиція, викладена в Постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду по справі № 641/3547/17 від 04 березня 2020 року:
Згідно із статтею 1172 ЦК України юридична або фізична особа відшкодовує шкоду, завдану їхнім працівником під час виконання ним своїх трудових обов’язків.
Для покладення на юридичну або фізичну особу цивільної відповідальності необхідна наявність як загальних умов деліктної відповідальності (протиправна поведінка працівника; причинний зв’язок між такою поведінкою і шкодою; вина особи, яка заподіяла шкоду), так і певних спеціальних умов. До таких спеціальних умов належать: перебування завдавача шкоди в трудових (службових) відносинах з юридичною або фізичною особою – роботодавцем, незалежно від характеру таких відносин: постійні, тимчасові, сезонні тощо. Під виконанням працівником своїх трудових (службових) обов’язків слід розуміти виконання роботи згідно з трудовим договором (контрактом), посадовими інструкціями, а також роботи, яка хоча і виходить за межі трудового договору або посадової інструкції, але доручається роботодавцем або викликана невідкладною виробничою необхідністю, як на території роботодавця, так і за її межами, протягом усього робочого часу. Якщо шкода завдана працівником у робочий час, але діями, які не пов’язані з виконанням трудових (службових) обов’язків, роботодавець відповідальності нести не буде.
Особи, які своєчасно не пройшли атестацію на кваліфікаційну категорію або яким відмовлено у присвоєні (підтверджені) кваліфікаційної категорії, не можуть займатися лікарською діяльністю без попереднього проходження стажування у порядку, передбаченому наказом Міністерства охорони здоров’я України (наказ Міністерства охорони здоров’я України від 19 грудня 1997 року № 359 «Про подальше удосконалення атестації лікарів»).
Відповідно до частини першої статті 1190 ЦК України особи, спільними діями або бездіяльністю яких було завдано шкоди, несуть солідарну відповідальність перед потерпілим.
За змістом зазначеної норми закону спільною вважається шкода як неподільний результат неправомірних дій або бездіяльності двох і більше осіб. При цьому не обов’язково, щоб дії або бездіяльність, які завдали шкоди іншим особам, співпадали за часом. Це правило поширюється на випадки, коли неможливо встановити, яка дія та в якій мірі спричинила настання такого наслідку.
При цьому у заподіянні шкоди спільними діями має місце єдність дій заподіювачів, яка полягає у такому їх взаємозв’язку, при якому виключення хоча би однієї із цих дій із комплексу діянь співзаподіювачів не призводить до виникнення спільного шкідливого результату. За заявою потерпілого суд може визначити відповідальність осіб, які спільно завдали шкоди, у частці відповідно до ступеня їх вини.
Враховуючи викладене, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що дії ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , які призвели до смерті ОСОБА_6 знаходяться у такому їх взаємозв’язку, при якому виключення хоча би однієї із цих дій із комплексу їх діянь, не призвели б до виникнення спільного шкідливого результату. Так, ОСОБА_4 без з’ясування анамнезу пацієнтки, без здійснення спеціальних акушерсько-гінекологічних та лабораторних досліджень, прийняв пацієнтку ОСОБА_6 до оглядової палати, де на гінекологічному кріслі із застосуванням медичних інструментів, в тому числі кулькових щипців, здійснив ОСОБА_6 операцію по вискоблюванню матки (аборт), що призвело до відкриття масивної кровотечі зі статевих шляхів у останньої та втрати останньою свідомості. В подальшому ОСОБА_6 за участю ОСОБА_4 та ОСОБА_5 були виконані невдалі реанімаційні заходи, які сукупно із геморагічним шоком (гіповолемічним), дистрес синдром, що розвинулись при проведенні операції по вискоблюванню порожнини матки, сприяли настанню смерті ОСОБА_6 .
Оскільки надаючи невідкладну допомогу ОСОБА_6 , здійснюючи реанімаційні заходи ОСОБА_5 діяла в межах посадових обов’язків, покладених на неї ПФ «Беатрис», тому відповідальність за шкоду, спричинену недбалим, неналежним та некваліфікованим виконанням нею своїх професійних обов’язків суд апеляційної інстанції вірно поклав на ПФ «Беатрис».
Як роз’яснено у пункті 3 постанови Пленуму Верховного суду України «Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди» від 27 березня 1992 року № 6 (з наступними змінами і доповненнями), особи, які спільно заподіяли шкоду, тобто заподіяли неподільну шкоду взаємопов’язаними, сукупними діями, або діями з єдністю наміру, несуть солідарну відповідальність перед потерпілими.
Відповідно до статті 541 ЦК України солідарний обов’язок або солідарна вимога виникають у випадках, встановлених договором або законом, зокрема у разі неподільності предмета зобов’язання.
Згідно з частиною першою статті 543 ЦК України, позивач має вимагати виконання обов’язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо.
Відповідно до пунктів 1 та 4 частини першої статті 1200 ЦК України, у разі смерті потерпілого право на відшкодування шкоди мають непрацездатні особи, які були на його утриманні або мали на день його смерті право на одержання від нього утримання. Шкода відшкодовується дитині – до досягнення нею вісімнадцяти років (учню, студенту-до закінчення навчання, але не більш як до досягнення ним двадцяти трьох років); одному з батьків (усиновлювачів) або другому з подружжя чи іншому членові сім’ї незалежно від віку і працездатності, якщо вони не працюють і здійснюють догляд: за дітьми, братами, сестрами, внуками померлого – до досягнення ними чотирнадцяти років.
Згідно із частиною другою статті 1200 ЦК України, особам, визначеним у пунктах 1-5 частини першої статті 1200 ЦК України, шкода відшкодовується у розмірі середньомісячного заробітку (доходу) потерпілого із вирахуванням частки, яка припадала на нього самого та працездатних осіб, які перебували на його утриманні, але не мають право на відшкодування шкоди.
Положеннями частини четвертої статті 1200 ЦК України встановлено, що розмір відшкодування, обчислений для кожної з осіб, які мають право на відшкодування шкоди, завданою смертю годувальника не підлягає подальшому перерахунку. Розмір відшкодування може бути збільшений законом.
Відповідно до частини першої статті 1201 ЦК України особа, яка завдала шкоди смертю потерпілого, зобов’язана відшкодувати особі, яка зробила необхідні витрати на поховання та на спорудження надгробного пам’ятника, ці витрати.
Статтею 2 Закону України «Про поховання та похоронну справу» передбачено, що поховання померлого – комплекс заходів та обрядових дій, які здійснюються з моменту смерті людини до поміщення труни з тілом або урни з прахом у могилу або колумбарну нішу, облаштування та утримання місця поховання відповідно до звичаїв та традицій, що не суперечать законодавству. Під комплексом заходів та обрядових дій розуміється, зокрема, організація поховання померлого і проведення у зв’язку з цим ритуальних послуг відповідно до місцевих умов.
Згідно до вимог статті 1202 ЦК України відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю потерпілого, здійснюється щомісячними платежами. За наявності обставин, які мають істотне значення, та з урахуванням матеріального положення фізичної особи, яка завдала шкоди, сума відшкодування може бути виплачена одноразово, але не більш як за три роки на перед.
За змістом статті 1208 ЦК України, за заявою потерпілого у разі підвищення вартості життя розмір відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю, підлягає індексації на підставі рішення суду. За заявою потерпілого у разі збільшення розміру мінімальної заробітної плати розмір відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю, підлягає відповідному збільшенню на підставі рішення суду.
Частиною першою статті 1167 ЦК України передбачено, що моральна шкода, завдана фізичний або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.
У пунктах 3, 4, 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» роз’яснено, що під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв’язку з ушкодженням здоров’я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв’язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв’язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.
У позові про відшкодування моральної (немайнової) шкоди має бути зазначено, в чому полягає ця шкода, якими неправомірними діями чи бездіяльністю її заподіяно позивачеві, з яких міркувань він виходив, визначаючи розмір шкоди, та якими доказами це підтверджується.
Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов’язковому з’ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв’язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з’ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.
Доводи касаційних скарг про те, що суд апеляційної інстанції самостійно здійснив збільшення суми втраченого заробітку з урахуванням індексу інфляції є необґрунтованими, оскільки позивач просила визначити розмір відшкодування із урахуванням росту середньомісячної заробітної плати та росту споживчих цін, тому колегія суддів апеляційного суду вважала за можливе застосувати положення статті 1208 ЦК України та здійснити індексацію розміру відшкодування.
Посилання касаційних скарг на те, що шкода завдана смертю ОСОБА_6 вже відшкодована позивачам суд не бере до уваги, оскільки, ОСОБА_7 , як чоловік померлої, особисто також мав право на відшкодування шкоди, спричиненої йому смертю дружини, і указані кошти, як зазначено заявником, були передані останньому саме на відшкодування витрат та інших заходів пов’язаних зі смертю та похованням ОСОБА_6.
При визначенні розміру моральної шкоди суд апеляційної інстанції правильно виходив із характеру, тривалості, обсягу та змісту душевних страждань малолітніх дітей, які залишились без матері, непоправні втрати близької людини, їх суттєві негативні наслідки, у тому числі, пов’язані із нормального життєвого укладу родини, неможливістю повного відновлення попереднього стану, виходячи із принципу розумності, виваженості і справедливості, дійшов висновку про відшкодування моральної шкоди у розмірі 300 000 грн на кожну дитину, тобто визначив її розмір у межах заявлених позовних вимог з урахуванням встановлених зазначених конкретних обставин цієї справи, та вимог розумності і справедливості, передбачених статтею 23 ЦК України. Тому доводи касаційних скарг щодо неврахування судом апеляційної інстанції зазначених вимог закону Верховний Суд також визнає необґрунтованими.
Таким чином доводи касаційних скарг не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке б призвело до неправильного вирішення справи, а переважно зводять до необхідності переоцінки доказів, що виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції.
Європейський суд з прав людини вказав що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов’язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов’язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов’язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.
Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
Ураховуючи наведене, колегія суддів вважає, що касаційні скарги підлягають залишенню без задоволення, а постанова суду апеляційної інстанції – без змін.
Посилання на документ в Реєстрі: https://reyestr.court.gov.ua/Review/88337631